Мікропластик: прихована загроза

 

PHOTO BY DAVID LIITTSCHWAGER

     Історія виробництва пластикових предметів налічує десятки років. Через легкість і економічність виготовлення цього матеріалу він набув великої популярності, а вже з середини XX століття перетворився на один з найпоширеніших забрудників навколишнього середовища.

     Пластикові пляшки, соломинки, пакети та інші одноразові предмети вжитку складають значну частину сміття. Спільними зусиллями екоактивістів та науковців вдалось привернути увагу громадськості до проблеми тотальної засміченості довкілля. З’явилось декілька стартапів, покликаних очистити планету від пластику, а науковці відкрили бактерії, здатні його перетравлювати.

     Проте, декілька років тому, вчені забили тривогу щодо іншої пластикової загрози. Мікропластик – це тверді часточки синтетичних полімерів, розміром до 5 мм. Вони утворюються внаслідок деградації або фізичного руйнування пластикових відходів з навколишнього середовища.

     Фрагменти мікропластику знаходять навіть у найвіддаленіших місцях планети, до яких ще не дісталась цивілізація. Це пояснюється легкою поширюваністю забрудника: залежно від розміру, мікрочастки можуть знаходитись у повітрі до тижня і разом з повітряними масами переноситись на великі відстані, потрапляючи з одного континенту на інший. Нещодавнє дослідження американських вчених з’ясувало, що 84% часток мікропластику потрапило у повітря, внаслідок зносу шин, з міжміських автодоріг і швидкісних трас, 11% піднялось з поверхні океану, а решту складає сільськогосподарський ґрунтовий пил. Над територією західної частини США в повітрі знаходиться близько 1100 тонн мікропластику. Така його концентрація спричинила появу пластикових дощів – нового різновиду кислотних опадів. На жаль, це явище фіксують не тільки в Америці, а й в інших країнах світу.

     Не менше забруднений мікропластиком і океан. Дослідження проведене австралійською науковою організацією CSIRO показало, що, за попередньою оцінкою, морське дно засмічено 14 мільйонами тонн мікропластику (вчені висловлюють припущення, що ця цифра в 35 разів більша за масу пластикового сміття, що плаває на поверхні океану). Мікропластик не тільки негативно впливає на харчові ланцюги океану і морське середовище, але і, в кінцевому підсумку, на здоров'я людини.

PHOTO BY DAVID LIITTSCHWAGER

     У 2019 році вчені з’ясували, що за рік в організм людини, залежно від статі та віку, потрапляє від 39 до 52 тисяч часток мікропластику. Ми споживаємо його разом з овочами й фруктами, пакетованим чаєм, морепродуктами, питною водою і просто видихаємо разом з повітрям.

     Вперше, в людському організмі вчені зафіксували мікрочастки пластику у 2018 році в травному тракті, а взимку цього року і в плаценті. Впив мікропластику на людину ще не до кінця досліджено, ВООЗ заявляла, що, за попередніми даними, він не несе загрози здоров’ю. Однак, при накопиченні в організмі, він здатний спричинювати порушення ендокринної та нервової систем, провокувати рак та інші захворювання. Лабораторне дослідження показало, що мікропластик змушує альвеолярні клітини змінювати свою форму і знижувати швидкість поділу, спричинюючи розриви легеневої тканини. Проте вчені зазначають, що при вдиханні людиною їх взаємодія відрізняється.

     Мікропластик дуже повільно піддається біологічному розкладанню, тому він зберігається протягом тривалого часу і тільки накопичує в собі токсичні хімічні речовини. І якщо системи для збору і перероблення великого пластикового сміття вже широко застосовуються, то з мікропластиком виникають труднощі вже на етапі збору. Проте, цьогорічна конференція товариства мікробіологів подарувала надію на появу ефективного способу видалення часток мікропластику із забрудненої води.

     Дослідники з Гонконзького політехнічного університету сконструювали плівку з бактерій синьогнійної палички. Сітка уловлює і групує мікрочастки пластику і змушує його опускатись на дно, звідки його можна дістати завдяки «механізму захоплення-вивільнення». І хоч дослід проведено лише попередньо, в лабораторних умовах, але його результати демонструють великий потенціал для створення технології очищення стічних вод.

Анна Шевченко